Сімейні цінності: досвід молодої сім’ї

Привіт! Нумо знайомитися: ми — молода сім’я, Богдан та Оля, батьки двох малюків.

Еммм… сім’я, nwet, молодіжний освітній простір — як це пов’язано? Усе просто: ми з Олею і є частина тієї самої молоді, що проходила освітні програми, а згодом самі стали активними організаторами освітнього простору. Власне, саме це є центром нашої маленької родини: спільна освіта та спільні цінності. Я іноді чую запитання на кшталт: а як освіта nwet допомагає в майбутньому, коли сімейні? Адже там ви вже не та молодь, що безтурботно займається самовдосконаленням, волонтерством. Там є робота, бізнес, діти, відповідальність… А ще, вже будучи у війську, я спостерігав, як руйнувалися молоді сім’ї моїх побратимів. Це хлопці та дівчата молодші або старші за мене, у кожного є діти. Але у критичний момент їхні стосунки не пройшли випробування часом, відстанню. Для нас із Олею це ще одне підтвердження, що сім’я має опиратися на загальнолюдські, універсальні цінності: вірність, чесність, відповідальність, самопожертва. Без міцного фундаменту такі стосунки приречені на крах. Саме наші з Олею спостереження та роздуми на тему сімейних стосунків надихнули нас оформити це у вигляді статті. 

На перший погляд ми дуже різні, а саме — близько 30 см різниці 🙂. Я виглядаю спокійним, врівноваженим. Оля, навпаки, енергійна, експресивна. Під час студентського життя ми б не звернули один на одного уваги, тим паче ніде б не зустрілися, бо навчалися в різних частинах України. Ми з різних сімей і, звичайно, у кожної сім’ї свої традиції, модель поведінки. Та завдяки волонтерській та освітній діяльності nwet-простору мали нагоду познайомитися й співпрацювати. Саме спільні цінності, погляди на майбутнє, сім’ю та подружнє життя стали гарним підґрунтям для наших з Олею подальших стосунків (які досі розвиваються).

За понад п’ять років сімейного життя як разом, так і кожен із нас окремо пережив багато викликів. Найперший виклик — стосунки. Спершу ми були у відрядженнях, іноді за кордоном, тому проходили випробування відстанню, вчилися будувати стосунки дистанційно, онлайн.
Початок сімейного життя — COVID, усе зачинено, працювали онлайн. Почали проводити занадто багато часу разом. Навіть заручини були за записом і майже без гостей. Зате на фотосесії люди не заважали 🙂 До речі, саме досвід діяльності у просторі nwet як ментори, як організатори, сам колівінг - це все допомагало і допомагає будувати стосунки, шукати порозуміння, вирішення питань. Я вважаю, що це безцінний і найкращий досвід, який може дати будь-яка освітня платформа чи заклад — емпатія та любов до людей.

Потім — вагітність і термінове переселення на Львівщину перед повномасштабним вторгненням. Захворіли обоє там на COVID, ізоляція. Потім близько 6-ї години ранку — бомбардування неподалік… У ті часи почала допомагати саме спільнота друзів, волонтерів: ми списувалися, зідзвонювалися між собою, сім’ями, підтримували одне одного. Я став на облік у місцевий ТЦК — там працівниця дала відтермінування у зв’язку з вагітністю (досі пам’ятаю її доброту). Ходили волонтерити, плели сітки. І восени 2022 року у нас народився старший син — Натан. Кілька місяців я зміг попіклуватися про нового члена сім’ї, а взимку поїхав на війну… Сказати, що ми переживали ‒ це нічого не сказати. Ми не знали, чи взагалі я повернуся.

Фото біля шахти у Донецькій області

Так Оля залишилася сама з дитиною (а потім із дітьми) — це виклик.

Це реально тисне на мозок. Бо дитину кинути не можна чи забути про неї. У будь-якому стані потрібно щодня продовжувати турбуватися. Рятувало те, що є чоловік, з яким я можу щиро обговорити свій стан і ситуацію.

Спершу ми спілкувалися коротко, текстом (за можливості). З часом, у нас з’явилося правило: раз на 12 годин я давав про себе знати — до того не треба хвилюватися, в разі відсутності відповіді. А коли трохи стабілізувалася моя служба, то почали зідзвонюватися протягом тижня. Таке спілкування давали сил нам обом: ми ділилися своїми труднощами, страхами, вислуховували одне одного, давали поради. Я жартома почав називати Олю своїм психологом. Кожен ніс свою службу, на своєму фронті. Взагалі дуже важко зрозуміти обставини дружини, бо я не був “у її шкурі”. Іноді я намагався давати поради, які були логічними для мене, але нікудишніми для Олі. Тому намагався більше слухати її, щоб уловити, зрозуміти, чим вона живе.

Як такого «мене» немає. Я можу багато розповідати про те, як син грається, чого навчився… А хто я в цьому всьому процесі? Просто мама. Ніби до дітей усе, що вміла, робила і ким була, не має значення. І в такому стані я навіть не знаю, чого хочу. Ну, посплю я чи сходжу в душ — відповідальність за дитину нікуди вже не дінеться. Це назавжди.

Я прийняла рішення: якщо вже перебуваю в ролі мами, то вчити й розвивати дітей, щоб вони були прикладом серед інших (звичайно, в мене не все виходить, бо я людина і теж зриваюся). Наприклад, наш син рано й гарно почав говорити.

Я тим часом став «татом по телефону». У свою першу відпустку Натан (уже сидячи) дивився на мене, а я дивився на Натана — знайомилися, звикали один до одного.

Під час відпустки

Досі пам’ятаю, як зайшов у формі до хати — на килимі сидить син, грається. Помітив мене й почав уважно стежити за кожним рухом: якийсь час ми просто спостерігали один за одним. Коли я їхав на війну, то він ще лежав «качанчиком» на ліжку… Я був шокований побачити його вживу таким «великим». Не підберу слів, щоб передати ті відчуття…

Зрозуміло, що вся практична турбота про дітей лягла на плечі Олі.

При вихованні першої дитини я була повністю віддана їй. Дитина одна, і ніхто не відволікає. Просто з сином усе разом робили, і в нас був свій вайб.

Час іде, війна не закінчується. Я залишаюся живим, тому почали обережно думати про майбутнє. І Бог дав нам через три роки вже доньку — Лію. Це був великий крок, який ми багато обговорювали, але кінцеве рішення було саме за Олею, адже їй потрібно було взяти на себе піклування в майбутньому.

При появі другої дитини перша нікуди не дівається. Тепер дітей двоє, а я одна. Чесно — це дуже важко: фізично важко — то таке, квіточки. А от морально — просто аврал:

• картаю себе, що не приділяю достатньо уваги старшому;
• що зриваюся;
• що фізично немає достатньої підтримки.

Стала нервовішою.

При появі першої дитини Оля весь час присвячувала сину, а при появі доньки відкинула або не бере до уваги багато того, що відбувається довкола (бо мозок і так зайнятий двома дітьми і діяльністю навколо них — погодувати, погуляти, поліклініки…).

Під час відпустки з нагоди народження доньки

Тож який зв’язок між nwet-простором та нашою сім’єю? Як ми й казали — це спільна освіта, досвід, який ми отримали за час активної діяльності. Основне для нас — це вірність між чоловіком і дружиною. Це справді твердий фундамент, на якому можна будувати сім’ю. Інших варіантів навіть не розглядаємо.
Оля:

Щирість. Це взагалі якість, яку я ціную в людях. А завдяки такій освіті ми практикуємо цю якість у нашій сім’ї. Чоловік — це єдина людина, якій я довіряю і розповідаю все, що на серці. Такого досвіду в мене не було.
Розмови внутрішнього характеру. Про переживання, труднощі, стан душі ми спокійно говоримо з чоловіком. Цього ми навчилися або поглибили вже, будучи в nwet.

Богдан:

Це було культурним шоком — побачити інше оточення, інший рівень. І зайняло певний час почати чесне, щире спілкування, особливо з протилежною статтю. Насправді я не пригадаю, коли спілкувався по душах до знайомства з хлопцями та дівчатами з nwet. Але я досі з теплом згадую купу розмов, уже будучи учасником та організатором nwet-простору. Саме завдяки таким розмовам ми стали близькими. І цей досвід допомагає мені і в сім’ї, і на службі.

Як і казали на початку, ми різні, проте взаємодоповнюючі за внутрішньою суттю люди. Це неймовірно. Оля більше любить робити практичні справи і швидко вловлює атмосферу, розкриває серця людей. Я мислю глобальніше й технічніше, раціонально. Оля каже, що я можу загасити вогонь, коли її «накривають» емоції. Звичайно, ми не експерти сімейного щастя і у нас є непорозуміння, побутові конфлікти (коли я у відпустці). Ми молода маленька родина, яка намагається досліджувати та практикувати ті універсальні принципи, з якими ми познайомилися у nwet-просторі. Й ми хочемо надихнути на свідому підготовку тих, хто ще не сімейний. Адже, як показує наш скромний досвід, те, яким буде початок, визначатиме ваше подальше життя на найближчі роки в сім’ї та й не тільки.

Наприкінці дозволимо собі дати поради читачам, які ще не почали сімейне життя:

• якщо немає вірності, то не потрібно розпочинати стосунки;
• тренувати свій характер: бути відповідальним і доводити справу до кінця (адже без відповідальності неможливо щодня вставати й виховувати дітей);
• продовжувати навчатися, досліджувати, що таке сім’я, якою ви її хочете бачити;
• вчитися піклуватися, жертвувати заради близьких вам людей, попри “не хочу” та “не можу”.

І запрошуємо до нашої сімейної сторінки @pupsimya.