Міжнародний досвід колівінгу

“Скажи мені, що ти co-liver, і я скажу – скільки у тебе друзів.” 

Новела про те, як Поліна жила з натовпом корейців і шукала сенс колівінгу. 

Вступ

Коли я ділюсь з людьми, що я колівер, вони або надихаються, або кривляться. Ясна справа – бо, зазвичай, хочеться навпаки якомога менше жити з людьми, бо: той дуже голосний, цей дуже прискіпливий, а он той – взагалі мені не подобається. 

Така реальність: ми, люди, докучаємо і набридаємо один одному, любимо comfort і свої кордони, любимо будувати розмежування між  “своїми” та “чужими”, і не любимо, коли хтось з’їдає наше печиво. І хоч ми усі такі “індивідуалісти”, я іноді загадуюся над питанням: так, а що ж я тут роблю? Чому колівінг? Why?

План:

Вступ

Глава 1. “Та здався мені ваш…”

Глава 2. Вибір

Глава 3. “То ти поговорила з корейцями?”

Conclusion

Глава 1. “Та здався мені ваш…”

Жити разом реально не просто, проте як би нам не хотілось, але: аби стати повноцінною і зрілою людиною, нам треба навчитись будувати стосунки, а колівінг – найкращий тренувальний майданчик для цього. Ба більше: спочатку він здається тренуванням, а потім – входить у lifestyle, бо, зрозумівши цінність життя разом, стаєш фанатом і амбасадором колівінгу. 

Ви знову таки спитаєте: чому? А я вам відповім: така справа як колівінг – це не просто гуртожиток чи комуналка, а ціла культура, філософія, справжнє мистецтво. Нас поєднує освіта і бажання рости як особистості. А для цього – потрібно вміти виходити за рамки своєї зони комфорту і вчитися будувати довготривалі та якісні взаємостосунки. Так, так, вам не почулося, будувати справжні дружні стосунки, бо –  а як інакше ви станете кращою людиною?

Ба більше, уявіть собі – ви опинились у натовпі корейців в одній кімнаті. Що ви будете робити? Заховаєтесь у куток і сидітимете в телефоні чи поспілкуєтесь з новими знайомими? Проведете вечір залишившись у своїй капсулі інтровертизму чи зможете дослідити притаманні східним людям риси та їх переваги? У решті решт – проживете своє життя обмежуючись недоліками свого характеру чи станете кращою версією себе? 

Пам’ятаєте: у Морфіуса було всього дві пігулки – червона та синя – і вибір завжди один – жити в ілюзії “безпроблемності” або взяти відповідальність за життя на землі і стати людиною, яка творить історію. Смішно, але здавалось би питання стояло у тому, чи приїхати на тиждень на колівінг, а виявилось – ми говоримо про ціль на роки вперед, ми говоримо про тренування глобального лідерства. Цей вибір міг би стати вирішальним у вашому житті. Why? Бо він про ваш ріст. 

Глава 2. Вибір. 

В одній нашій презентації ми говоримо про “успадкування кращих традицій різних культур, задля того, аби внести позитивні зміни в культуру нашої країни”. Так, треба виходити за рамки егоїзму і “дорогоцінних цілей ощасливити тільки себе” і подумати про інших. Чому я так пишу?

Звучить як “наїзд”, чи не так? Але я пишу, бо маю повне право насварити себе, а точніше: “вставити собі мізки”. Моя реальність довгий час була такою, що я мріяла про подорожі світом, спілкування з різними націями та діяльність у міжнародних організаціях. Проте, що я робила? Yes, I just dreamed. Я мріяла стати послом миру в Африці, психологом в Україні та мандрівником в Америці. Я мріяла, проте ці мрії йшли від спонтанних бажань, які, своєю чергою, йшли від бажань бути схожим на когось крутого. Але, мрії залишаються мріями, коли нема, раз – цілі, два – дій. І що я? Я просто жила. But later… 

Потім у моє життя увірвались люди, які практикували co-living, і я спробувала кинути собі виклик. І ось, живучи разом я почала поступово розуміти – де б я не була, усюди, буквально усюди, я буду стикатись з тим, що мені треба вміти будувати відносини. 

Тож, прокачуючи поступово свої навички на колівінгу, я стала більш – терплячою, емоційно стабільною, здатною аналізувати та знаходити спільну мову з різними типами характерів, а головне – спроможною приймати і любити людей. Саме здатність думати не тільки про себе, але й про інших, дає нам можливість прожити сповнене сенсу і пригод життя. Тож, вийти за рамки свого егоїстичного “не хочу” і “не можу”, це useful практика для особистості. Але колись, я вам гарантую, в житті доведеться поставити на ваги себе та іншого. І тут буде екзамен. Цей виклик змусить вас покриватись цівками поту, а ваш розум – метатись хаотично у виборі – він чи я? І тоді, після років життя на колівінгу, ви нарешті розкриєте в собі істинну любов. І таки віддасте те останнє печиво другу.

Глава 3. “То ти поговорила з корейцями?”

Я писала про міжнародний досвід на колівінгу, але розповіла вам усе: і про “Матрицю”, і про егоїзм, і про смаколики. Але вас усе ще, мабуть, хвилює це питання: як жити разом з іноземцями? Особливо, коли у них відрізняються: культура, традиції, звички, смаки, жарти, мова, система мислення, та все! 

Я приїхала перший раз у міжнародний центр і мала там ужитись з: корейцями, японцями, іспанцями. До цього я відчувала, наче я вже гуру спілкування, адже більш менш знала англійську і вже розуміла базу: хочеш приємно поспілкуватись – менше говори, більше слухай. Проте мене настигла сумна реальність: поговорити про щось, окрім погоди, вражень від країни і “don`t you hungry?” не виходило. 

Невже моїх супер-навичок невистачає для мрії “знайти спільну мову з будь-ким і будь-де”? Невже я не така крута? Це перший крок, який особисто я подолала на шляху вдосконалення. Прийняти те, що варто було визнати – я таки могла б краще. Звичайно, зараз я не буду зариватись у психологічні дослідження причин таких симптомів (то може буде інша стаття), проте очевидно, що: визнати проблему – це перший крок для розв'язання проблеми. 

Тож, зовнішньо, я просто приїхала на колівінг, але внутрішньо: я боролась зі злом всередині себе – хаосом від невпевненості аби заговорити, змішаного з нераціональною вимогою до себе бути ідеальною. Так, я таки заговорила з корейцями, бо “жити із відчуттям втраченої можливості” виглядало для мене страшніше, ніж побалакати. Проте я зробила великий висновок: я маю змінитись, аби стати людиною, якою я справді хотіла б бути. 

Переступивши ж цю грань, я зрозуміла – я жила у своїх ілюзіях, і невідомо, скільки ще ілюзій є у мене в голові. Пізніше, рік потому, я вже була іншою людиною. Якою була моя початкова проблема? Я цікавилась людьми, але з точки зору виключно своєї вигоди. Коли ж я перестала дивитись через цю призму, моє серце виросло в рази. Цікаво, але так само я навчилась розкривати серця інших. 

Переломним моментом була щира розмова з моєю, вже близькою, подругою ВанМІ з Південної Кореї. Ми сіли увечері і довго балакали, і попри те, що ми були знайомі пару місяців, за цей час ми стали опорою та підтримкою одна одній. Я зрозуміла: окрім зовнішніх відмінностей у кольорі шкіри, національних традицій та менталітету, є ще щось, що може поєднати всіх людей на землі. Це якась невідома, невловима риса. Це наша людська природа – погана, хороша, та обидві. Це наші людські проблеми. Це наші людські питання. Це наша людська реальність. 

У той день я таки “вписалась” в корейську тусовку, проте аби дійсно об’єднатись серцем з командою – ні. Це прийшло пізніше. Розуміння людей, незалежно від раси й мови, статі, статусу – прийшло пізніше. Саме тоді, коли я розкрила глибину свого шімджон. 

 Conclusion

Які я зробила висновки після міжнародного досвіду колівінгу? 

Дуже прості й універсальні для будь-якої ситуації в житті:

1. Перший крок для росту – знайти свою проблему.
2. Другий крок для росту – визнати свою проблему.
3. Третій крок для росту – визначити стратегію боротьби зі своєю проблемою.
4. Четвертий крок для росту – діяти згідно зі стратегією.

Замислитись вкотре: я точно рухаюсь у правильному напрямку? Це просто, треба лишень звіритись з фундаментальною істиною: ми сповна щасливі, коли щасливі наша сім’я, країна, світ. Тож, дій зараз і – віддай свій бутерброд Тані, а валізу – Жанні, і тоді точно зрозумієш – ось він, справжній смак істинної любові. На колівінгу.

Авторка статті - Поліна Б